З 16 до 24 березня Український інститут книги проводить всеукраїнську інформаційно-просвітницьку тематичну акцію «Національний тиждень читання поезії», що охоплює дату святкування Всесвітнього дня поезії (21 березня).
Особливо важливою культура є в час кризи, зокрема, в час війни і жорстоких випробувань. Цей тиждень читання присвячений Поезії, як камертонові наших почуттів. Гасло тижня читання поезії – «Ріки незмінно течуть додому» – це про міцні зв’язки з батьківщиною, попри відстані… Україна – це наш спільний дім, тепло якого дає сили і жити, і боротися за перемогу.
Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги
Сучасна поезія говорить про відчуття та переживання, про ненависть до ворога, що несе смерть та руйнування, про коханих, про любов до гармонійного та звичного світу, про любов до природи, яка квітне навесні і красу якої не здатна знищити війна. Сили життя і смерті виступають окремо, стаючи домінантною темою того чи того вірша.
З глибокою шаною і любов’ю до тих, хто береже і відвойовує наші домівки, до тих, хто віддав за дім найцінніше.
На підтримку інформаційно-просвітницької ініціативи Наукова бібліотека підготувала:
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
Мамо, скажи, – звідти тобі видніше, –
cкоро в країні осяде Господня тиша?
Тиша така, що захочеться жити і жити…
Зором нестиму в скорботі усіх безневинно вбитих.
Вакуум пам’яті – виє сирена!
П’явкою липне до серця, слизька й нестерпна.
Скільки загиблих потрібно в країну мертвих?
Щоб не зродити дітей — українців шляхетно-впертих.
Мамо, скажи, де нас видимо більше?
Тут або в небі, Торонто чи то Парижі?..
Мамо, скажи, де нас видимо більше?
Тут або в небі, Торонто чи то Парижі?..
Як там у вас нагорі працює статистик?
Облік прибулих веде? Вистачає терпіння й хисту?
Чути не хочу, мовляв, усвідомте,
димом повзе ця війна і настільки довго,
що ніщо інше, як смерть приміряти гоже.
Ма! Ти не в курсі, а кату готова покара Божа?
Знаєш, інертно чекаю на літо,
співи птахів у тендітному листі, світло..
І не обходять суніти мене, шиїти…
Я, мамо, жити бажаю. Я просто
бажаю
жити.
МІЙ БОГ
Мій бог формує всю ніч батальйони,
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.
ІСТИНА У ВІЙНІ
усе крім війни не важливо адже війна.
усе крім війни не існує усе війна.
навіть сама війна теж пішла на війну
смерть їй у спину кричить: «я тебе дожену»
істина у війні віриш мені чи ні?
бог дістав із полички «Україну в огні».
трохи читав та й кинув. що йому той вогонь.
що йому Україна? справ є і так либонь.
що йому небо над нами? що під тим небом ми?
що там в нещасних сталось наприкінці зими?
боже ти чуєш: ВІЙНА!? чуєш наш скрушний крик?
чуєш бо небо над нами досі ніхто не закрив.
діти що стали янголами не встигли стати людьми
чи встигнуть стати батьками діти цієї війни?
і хто розгрібатиме сни від вибухів і сирен?
хто буде тягнути пам’ять з переліками імен
людей що від них лишились хіба що їх імена?
зеленими коридорами в країну іде весна.
іде в камуфляжній формі. з гвинтівкою на плечі.
пускає в ранкове небо птахів ворухкі ключі.
ВІЗЬМИ ЛИШЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
