Неокласицизм та неокласики

О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
М. Драй-Хмара

Неокласицизм – течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленого суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Якщо говорити про літературу, український неокласицизм знайшов своє відображення в творчості таких київських поетів, як: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Максим Рильський, Юрій Клен. Цю групу українських поетів і прозаїків називають «Київськими неокласиками»

Неокласики позиціонували себе як естети і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Через призму їх творчості можна зробити висновок, що головною місією української неокласичної літератури було переосмислити історію України від її витоків до сучасності. Шлях до здійснення цього завдання, на думку Михайла Зерова пролягав через ґрунтовне вивчення досягнень української культури, засвоєння найкращих зразків Європи, створення власних літературних форм. Михайло Зеров особливо акцентував на відмінностях у розвитку російського й українського духовного процесу. Однією з провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності.

Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського. Їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 рр.

Наукова бібліотека для ознайомлення та вивчення творчості поетів-неокласиків підготувала віртуальну виставку «Неокласики – феномен в українській літературі».